Комунальний заклад дошкільної освіти (ясла-садок) №254 Криворізької міської ради

 





Зорепад талантів

Головань Ірина Жоржовна, вихователь групи № 2 
Творча людина. Майстер з квіллінгу (паперопластика)
 
   

Михайляк Світлана Миколаївна, вихователь групи № 9
Володар художнього слова
"Листочок"

Народився навесні,

 У зеленому вбранні.

 Був спочатку я маленький,

 Дуже ніжний і тоненький.

 

 Час ішов, я підростав,

 І уже великим став.

 Сонечком мене зігріло,

 Дощиком мене полило.

 

Красувався я з братами,

Весну, літо жив я в мами.

Разом добре нам було,

Тільки літо відійшло.

 

Шелестіли ми, шуміли,

А того й не розуміли,

Що тепло уже скінчилось,

І далеко десь пішло.

 

Ось вона ця тітка – Осінь

Ой і гарна ж, золота!

Наче пензлем змалювала

Усі села і міста.

 

Але що це, що це з нами?

Ми змінили кожушок,

Відірвалися від мами,

Полетіли до пташок.

 

Хто ми, пташки чи не пташки?

Ну, а може літаки?

Може ми якісь комашки?

Діти! Хто ми? –Ви листки!!!

 

- Ви  березові листочки,

Дуже ніжні і тонкі,

Ви берізки сини й дочки,

Отакі собі дітки.        

 

     А ми теж маленькі діти,

     Щодня ходимо в  садок.

  Вміємо життю радіти,

   Показати? Всі в танок!

 

      Взяли в руки діти листя,

  Закружляли у танку,

      Святкували, зустрічали,

           Осінь красну в дитсадку.

 

    І сказала дітям Осінь:

   - Я до вас на свято йшла,

   І усім – усім малятам

   Подарунки принесла.

 

    Ой і гарні ж подарунки,

    Щедра Осінь принесла,

        Всі свої з дерев листочки

   У віночки заплела.

 

І наділа на голівки

         Нашим любим малюкам,

        Ой, які ж вони гарненькі!

          Як сподобались всім нам!

 

  А дерева стоять голі,

Та не ображаються.

      Зиму простоять поволі,

Весни дочекаються.

 

      Знов побачать всі Весну,

      Все прокинеться від сну

Знову все зазеленіє,

  Звеселяти Весна вміє.

 

  Оживе все навкруги,

  Вітерець повіє,

     І мені вам нову казку,

  Подумки навіє.

 

 

 

 

 

 

 

 

   

                                 

                                 

      Зайка    

 

  Зайка по лесу скакал,

 Он друзей себе искал.
 Повстречал в лесу лисёнка,
 Медвежонка и волчонка.
   Всех он в гости пригласил.
   Всех морковкой угостил.
   И капусту, и рассол,
   Всё поставил он на стол.
 Не забыл он и котлеты,
 И печенье, и конфеты.
 Только гости не едят,
 Танцевать они хотят.
   Вышли звери на лужок,
   Встали все в один кружок.
   Веселились целый день.
 Веселиться им не лень.
 И шумели, и свистели,
 К вечеру они вспотели.
 Чай попили, отдохнули,
 И спокойно все уснули.

 


   Мама в сад пришла за мной,

 

 Мама в сад пришла за мной,
 Чтоб забрать меня домой.

 Только как же я пойду?

 Если на мою беду,
 Все разбросаны игрушки,
 Как после большой пирушки.
 Мы здесь весело играли
 И игрушки разбросали.
 Ты меня уж подожди,
 Без меня не уходи.
 Я порядок наведу,
 И с тобой домой пойду.

 

     

 

      У меня живёт щенок.

 

 У меня живёт щенок.
Лает звонко как звонок.
Кот живёт лохматый,
Серый и усатый.
   А ещё живёт синичка.
   Эта маленькая птичка,
   Свила гнёздышко не в клетке,
   А на дереве на ветке.
 Кот под деревом сидит
 И усами шевелит.
 Он за птичкой наблюдает,
 А щенок на него лает.
   Так живут уж много дней.
   Прилетал здесь воробей.
   Над котом он покружился
   И спокойно удалился.
 Может кот бы и обидел,
 Да щенок всё это видел.
 Он залаял на кота,
 Кот поджал себе хвоста.
   Ощетинился кот весь,
   Да убавил свою спесь.
   Спину выгнул он горбочком
   И свернулся там клубочком.
 Кот с моим щенком не ладит,
 Но боится ему гадить.
 Знает, если разозлить,
 Щенок может укусить.
   Так щенок мой подрастает,
   Он уже команды знает.
   Слабеньких он защищает,
   А на нехороших лает.

 

                         

        Выглянула я во двор

 

            Выглянула я во двор
           И увидела забор.
           Разрисован он весь был,
           Кто-то краски раздобыл.
           Хулигана чтоб поймать,
           Я решила подождать.
           Постою сейчас немножко,
          И увижу всё  в окошко.
         Тут выходят мои детки,
         Словно яркие конфетки.
          Краски, кисточки несут
           И  к забору все идут.
           Я в окошко им кричу,
           Наказать их вех хочу.
          А они в ответ смешливо:
        « - Да ведь это же красиво!»
         Как их можно наказать?
          Но должна я им сказать,
         Чтоб картинки рисовать,
         Нужно им альбомы взять,
            А забор - это ограда,
          Рисовать на нём не надо.

 

                        

    Чтоб не мёрзли мои ножки

 

      Чтоб не мёрзли мои ножки,
       Одеваю я сапожки.
       Только вот одна беда,
       Ошибаюсь иногда.
       Где здесь правый, а где левый?
       Обуваю сразу первый.
        Обуваю я второй
         И качаю головой.
         Сапоги как не родные,
        Друг на дружку вроде злые.
         Смотрят в разные бока
         И на пальцы жмут слегка.
         Я их быстренько снимаю,
         Снова переобуваю.
         Я усилье приложу
          И сапожки подружу.
           Их местами я меняю.
           И с улыбкой замечаю,
          Смотрят они друг на друга.
          В этом есть моя заслуга.
        Я теперь ребёнок бравый.
        Знаю «левый», знаю «правый».
          Обуваю я на ножки
         Теперь правильно сапожки.

 

 

        Мишка топтыжка  

 

  Мишка топтыжка  по лесу гуляет.
   На опушке леса малину собирает.
 Рыбки он наловит, там, на тихой речке.
Не сидит он дома, как лентяй на печке.
Сладкое он любит, вкусненько покушать.
  А когда наестся, соловья послушать.
  Ляжет на полянке и раскинет лапы.
 Дразнят его звери: - Мишка косолапый!
   Ну, а мишка сильный, звери это знают,
   Потому особо его не задевают.
 Только для веселья, так чуть - чуть пошутят,
 Потому что звери мишку очень любят.

               Птички   

 

   А как в нашем дворе воробьи летают.
Птичек много, на земле зёрна собирают.

Я им семечек всем дам и по хлебной крошке.

  Не позволю их обидеть полосатой кошке.

 Птичек сильно я люблю, их я не пугаю.
 Постоянно их кормлю и не обижаю.
  Птички пользу нам приносят – гусень поедают,
Чтоб деревья не болели, гусень истребляют.

 Кучерявенко Олена Іванівна.  музичний керівник
Поетеса, член Асоціації літераторів Кривого Рогу

Владимиру Высоцкому из ХХI века

 

 

Ксерокопией дни на недели размножены,


Самолёты сверхзвуками меряют даль,


И все данные наши в компьютер заложены.


Всё по схеме, но как же мне прошлого жаль.


Я "мобильник" держу - SMS-ки каскадами.


Все кассеты - долой! Диск кладу в дисковод.


А когда-то давно, звёзды в души нам падали,


Если слышали мы, как Высоцкий поёт.

 

 

 

 

 

 

Живе Тарасове слово

 

 

   Давно це було.  Сьогодні здається, що й не зі мною…


   Щиро, щасливо посміхалися люди, які всі одночасно поверталися з судно -

 

будівельного  заводу в той затишний двір, де кожне дерево, кожен кущик

 

випестувані їх мудрими працьовитими руками. Десь там, серед купки

 

співробітників і друзів, височіла розкішна таткова шевелюра, чорна кучерява

 

матусина гордість, про яку вона часто говорила «шапка».  Видивившись її і

 

розкривши свої малесенькі рученята-крила, мій братик Сашко легко злетів на

 

татків міцний і надійний «аеродром» - його широкі кремезні плечі. Сміх, який

 

деінде спалахував у густих чорнично-солодких сутінках яскравими зорями,

 

тепер вибухнув травневим салютом. Я зашарілася, наче це з мене реготалися

 

знайомі, майже рідні, обличчя робочих, аж раптом почула батьків гарний

 

баритон:


 - Ось це він і є – мій «присипальник»! Синку, розкажи нам «Кобзаря»!


  І тут в цілковитій темряві, підсвічуваній тільки ледь жевріючими червоними

 

кінчиками цигарок «Прима», задзвеніло тонесеньке братове :


 - … Думи мої, думи мої, лихо мені з вами.


Нащо стали на папері сумними рядами?


   Від цих слів у мене аж очі запекли, мов від цибулі, та щось тенькнуло в

 

душі, неначе струна мого улюбленого фортепіано. Нестерпно захотілося

 

випхатись на таткові руки, притиснути його колюче підборіддя до своєї щоки

 

і слухати, слухати «Причинну», «Слепую», «Сон» - всі ті вірші, якими

 

заколисував він нас, малих, зі  старої книжечки, яку він називав «Кобзар».

 

Щоб курився перед очима битий шлях, немовби ті дороги, якими ще мала

 

пройти. Щоб забуяли, загули хрущами солодкі вишні першого кохання.

 

Щоб застелився зливою сліз і мороком розгуби очі, що тільки починали

 

вбирати в себе барви світу, намальовані живим словом Тараса.


  … Давно це було. Життя розкидало нас у різні боки України, але там,

 

 вдома, де на поличці стоїть Шевченкова книга, на думку приходять

 

найкращі поезії, найсолодше спиться,  і  «соловейко в темнім гаї сонце

 

зустрічає»…

 

 

МОЄ

 

Я жадібна ! МОЯ земля,

 

МОЯ родина в нашій хаті!

 

І не для найманців пихатих

 

Була засіяна рілля

 

МОЇ - пшениця золотава, 

 

І неба синя височінь,

 

І зорі падають в отаву

 

Зозуля лічить років плин.

 

Я жадібна ! Бо це мій род!

 

Незламний дух і пісня щира,

 

Прошу для нього долі й миру,

 

Бо це навіки МІЙ народ!

 

 

Демидчук Тетяна Василівна, вихователь гупи № 3

 

майстер в'язаної іграшки