Зорепад талантів
Народився навесні, У зеленому вбранні. Був спочатку я маленький, Дуже ніжний і тоненький.
Час ішов, я підростав, І уже великим став. Сонечком мене зігріло, Дощиком мене полило.
Красувався я з братами, Весну, літо жив я в мами. Разом добре нам було, Тільки літо відійшло.
Шелестіли ми, шуміли, А того й не розуміли, Що тепло уже скінчилось, І далеко десь пішло.
Ось вона ця тітка – Осінь Ой і гарна ж, золота! Наче пензлем змалювала Усі села і міста.
Але що це, що це з нами? Ми змінили кожушок, Відірвалися від мами, Полетіли до пташок.
Хто ми, пташки чи не пташки? Ну, а може літаки? Може ми якісь комашки? Діти! Хто ми? –Ви листки!!!
- Ви березові листочки, Дуже ніжні і тонкі, Ви берізки сини й дочки, Отакі собі дітки.
| А ми теж маленькі діти, Щодня ходимо в садок. Вміємо життю радіти, Показати? Всі в танок!
Взяли в руки діти листя, Закружляли у танку, Святкували, зустрічали, Осінь красну в дитсадку.
І сказала дітям Осінь: - Я до вас на свято йшла, І усім – усім малятам Подарунки принесла.
Ой і гарні ж подарунки, Щедра Осінь принесла, Всі свої з дерев листочки У віночки заплела.
І наділа на голівки Нашим любим малюкам, Ой, які ж вони гарненькі! Як сподобались всім нам!
А дерева стоять голі, Та не ображаються. Зиму простоять поволі, Весни дочекаються.
Знов побачать всі Весну, Все прокинеться від сну Знову все зазеленіє, Звеселяти Весна вміє.
Оживе все навкруги, Вітерець повіє, І мені вам нову казку, Подумки навіє. |
Зайка
Зайка по лесу скакал, Он друзей себе искал.
Мама в сад пришла за мной, Только как же я пойду? Если на мою беду,
У меня живёт щенок.
У меня живёт щенок. |
Выглянула я во двор
Выглянула я во двор
Чтоб не мёрзли мои ножки
Чтоб не мёрзли мои ножки,
Мишка топтыжка
Мишка топтыжка по лесу гуляет. Птички
А как в нашем дворе воробьи летают. Я им семечек всем дам и по хлебной крошке. Не позволю их обидеть полосатой кошке. Птичек сильно я люблю, их я не пугаю. |
Владимиру Высоцкому из ХХI века
Ксерокопией дни на недели размножены,
Живе Тарасове слово
Давно це було. Сьогодні здається, що й не зі мною…
будівельного заводу в той затишний двір, де кожне дерево, кожен кущик
випестувані їх мудрими працьовитими руками. Десь там, серед купки
співробітників і друзів, височіла розкішна таткова шевелюра, чорна кучерява
матусина гордість, про яку вона часто говорила «шапка». Видивившись її і
розкривши свої малесенькі рученята-крила, мій братик Сашко легко злетів на
татків міцний і надійний «аеродром» - його широкі кремезні плечі. Сміх, який
деінде спалахував у густих чорнично-солодких сутінках яскравими зорями,
тепер вибухнув травневим салютом. Я зашарілася, наче це з мене реготалися
знайомі, майже рідні, обличчя робочих, аж раптом почула батьків гарний
баритон:
кінчиками цигарок «Прима», задзвеніло тонесеньке братове :
душі, неначе струна мого улюбленого фортепіано. Нестерпно захотілося
випхатись на таткові руки, притиснути його колюче підборіддя до своєї щоки
і слухати, слухати «Причинну», «Слепую», «Сон» - всі ті вірші, якими
заколисував він нас, малих, зі старої книжечки, яку він називав «Кобзар».
Щоб курився перед очима битий шлях, немовби ті дороги, якими ще мала
пройти. Щоб забуяли, загули хрущами солодкі вишні першого кохання.
Щоб застелився зливою сліз і мороком розгуби очі, що тільки починали
вбирати в себе барви світу, намальовані живим словом Тараса.
вдома, де на поличці стоїть Шевченкова книга, на думку приходять
найкращі поезії, найсолодше спиться, і «соловейко в темнім гаї сонце
зустрічає»…
МОЄ
Я жадібна ! МОЯ земля,
МОЯ родина в нашій хаті!
І не для найманців пихатих
Була засіяна рілля
МОЇ - пшениця золотава,
І неба синя височінь,
І зорі падають в отаву
Зозуля лічить років плин.
Я жадібна ! Бо це мій род!
Незламний дух і пісня щира,
Прошу для нього долі й миру,
Бо це навіки МІЙ народ!
|
Демидчук Тетяна Василівна, вихователь гупи № 3
майстер в'язаної іграшки |
|